Переплисти Босфор

#Доступно Блог
Мам, з Днем народження!

Це було неймовірно!

Якщо по порядку (і не зовсім). Ввечері перед запливом дослідив ще раз маршрут, вивчив течії, точки, по яких орієнтуватися, відчуття, на які опиратися і був спокійний. От зовсім.

Поселилися ми з Мариною в центрі Стамбулу (де й знаходиться протока) у квартирі на другому поверсі, куди вели суперзакручені і різкі сходинки. Як виявилося, то був не готель. Мій провтик: на запити про умови власники не відповідали. Тож про зручності і мова йти не могла. Але то таке.

Корабель відправлявся до точки старту о 9 годині. Посадка з 8. Вранці о 6 мене мали спускати по сходах чуваки, які здавали нам кімнату.

Але…

…не прийшли. Тож все затягнулося. Завдяки Марині і таксисту ми змогли організувати мій спуск до таксі на Босфор з квартири.
Сонце сходить з-за обрію міста, затишного і свіжого, теплом відбивається у протоці, поодинокі люди на пробіжці, скупчення рибалок на мосту, і ось наш парк, звідки й відправлятиметься корабель. Купа людей, ейфорія, хвилювання, метушня. Кудись пускають всіх, кудись тільки учасників запливу. Руханка під ранковими променями, знайомі люди, вітання, побажання. Коротше, святково.

Відправляємось. Візок залишився на фініші. Я сиджу з Вікою на кріслах корабля. Старт затримують. Дехто порушив порядок черги і їх намагаються повернути назад. Затримуємося ще більше. Всередині душновато.

З Вікою ми разом 4 січня вночі реєструвалися на заплив, і була величезна вірогідність, що мені це зробити не вдасться. Так ми й пройшли разом від повідомлень «так давай попливемо», «давай», «то ти серйозно?», «а чом би й ні!» до цього моменту.

Я починаю хвилюватися, бо вже наче б і з'їсти чогось не проти. Хоч перед тим ввечері і об'ївся добре, вранці також гарно підкріпився, та відстань все ж 6,5 км, і якщо десь потрапити не в ту течію, то капець. Треба сили.

Організатори здалися. Старт. Мене винесли на паром, але (на скільки я зрозумів) через потрібну картинку для ЗМІ мене затримують перед стрибком у воду, щоб люди з інвалідністю всі разом стрибали, хоч я й реєструвався на ряді з усіма. О'кей. Байдуже. Навіть якщо і час мій вже рахується. Дівчина, яка вже у воді намагається знайти окуляри, що злетіли чи то панічно, чи ні, але з нотою надії і розчарування питає у тих, хто на паромі, чи не бачить хтось її окулярів. Намагаюся розгледіти у воді біля неї щось на те схоже але марно. І самому прикро, що так от сталося. Здається, вона вирішила плисти без них, сподіваюся. Хоча не певен чи вдалося їй подолати ту дистанцію...
Хух, нарешті. Дозволили стартувати. Пливу. Все у мене під контролем, точки, орієнтири пам'ятаю, бачу. Пливу. Зловити б пошвидше холоднішу воду, бо там потрібна мені течія. У воді знову переконуюся, що все виглядає інакше, і відстані по-дивному сприймаються. Коротше, течію наче спіймав, але поплив далеко не по прокладеному маршруту, з запізненням входжу в чекпоінти. Хтось поряд пливе, і бачу, що з насолодою пливе. Думаю «блін, класно. Теж так хочу, але треба гребти, я щонайменше вдвічі повільніший». Це тепер я знаю як плисти і міг би дозволити собі теж з насолодою пройти той маршрут. А тоді, хоч і більша частина давалася досить спокійно і легко попри невкладання в маршрут, розслабитися собі не дозволяв, бо невідомо, що там буде далі. А ще крутилися слова в голові про реверсну течію, з якої мало хто випливав. Хоч би мені туди не потрапити. І що то за течія? Чи зараз я не в ній? Як то відчути?


Просуваюся вперед. Про біль в спині забув, у воді добре. Але через часті подорожі мало тренувався перед запливом, тому трохи німіють кінцівки рук, особливо лівої. Доводиться змінювати стиль плавання, щоб відпустило. До речі, готувався я плисти кролем, але оскільки хвилі були невеликі, то плив своїм улюбленим брасом. Досвід долання Атлантичного океану в Португалії при температурі води 16 градусів не дає приводу панікувати. Тоді, навіть коли не відчував кисті, гріб догрібав брасом завдяки передпліччю і плечам. Цікаве відчуття, хоч і стрьомно було.

Загалом, пливу добре. Бачу вже видніються повітряні кулі на фініші. Як би то в ту реверсну течію не потрапити...І водночас, як би то встигнути повернути на фініш вчасно, щоб течією не винесло далі і тебе не витягли з воли на катер...


Пливу ближче до берега. Маяк. Овва! Звідки він тут взявся?.. гарно, видно дно, стада рибок плаває, ммм, клас! Оминаю його по праву сторону, ближче до берега. Пізніше зрозумів, що то було помилкою. Не підозрюючи все наближаюся до зворотної течії. Он бачу вже фініш, і людей на ньому. Ура! Вже майже тут, залишилося зовсім нічого. Ось праворуч два кораблі на причалі, зараз омину швидко. Ага! Здавалося б, рукою подати, а я ніяк підплисти не можу. Гербу на повну, втомлююся, уповільнююся, ловлю інших учасників, тягнуся за ними, бо позаду легше плисти. Не виходить виплисти. Та що ж таке?! Неподалік від мене вже рятувальники. Уникаю їх, і погляду, щоб до мене не пливли, бо ж заберуть і кінець. А до фінішу то метрів 200... Таки вдається, вириваюся, оминаю ледь-ледь ті два кораблі.

Он вже видніються трибуни, кілька десятків гребків і вирівняюся з ними. От-от. Проходить кілька хвилин, а я все ще майже не зрушив з місця, а то й віддалився назад. Збираюся, напрягаюся і ніякого результату. Весь цей час поряд десь зі мною теж такі ж безнадійні, але цілеспрямовані плавці. Не знаю їхньої долі. По діагоналі переді мною поряд пропливають рятувальники. Мені ледь під воду пірнати вже хотілося, лиш би не зняли з дистанції. Ну як так? Я стільки подолав для цього. Вирвався з реверсної течії, до фінішу рукою подати?! Хух. Оминули. Але я все ще не зрушую з місця, як би не старався.

Все. Розумію, що виходу немає. Потрібно віддалятися від берега, а там як буде. Хоч візуально, мені треба плисти прямо. Але по цій траєкторії я нічого не вдію. Почався дощ, ммм, це добре, приємно, обожнюю плавати під дощем. По-тихенько відпливаю від берега. І стається (для мене в той момент) диво. Я починаю просуватися вперед до фінішу!!!

Ось він, ось він, рукою подати. Поряд на катері когось підтягують до фінішу. Ні. Я зможу сам.
Ура! Доплив. Вхопився за поручень. Маю пояснити, що я на візку, і сам вилізти не можу. Англійською мене не розуміють. Здіймається паніка, більшість думає, що мене під час плавання паралізувало. Я показую руками, що я візком і так пересуваюся (у ЛзІ були сріблясті шапочки, у мене як у всіх помаранчева). Медсестра командує закинути мене на носилки і нести кудись («у швидку?!»). Ноу-ноу, хірз май вілчейр. Зісіз майн! О, мої викрики і помахи руками зрозуміли. Пересадили на візок. Все. Не встигаю видихнути, в голові паморочиться, під кінець я почав розуміти, відчувати що таке гіпервентиляція легенів. І тут на мене налітає моє щастя, ледь не перекидає з візка, обіймає і цілує. Я не в силах щось казати, мені хоч і важко від того в перший момент, але сльози радості на її очах мене заспокоюють і я сам радію, що ми знову разом. Марина розповідає як їй не давали змоги підвести ближче мій візок, не пропускали. Як їй вдалося то зробити, і як вона прорвалася крізь охорону і втікала від неї до мене. І от зараз в «така щаслива у моїх обіймах». Це любов.

Дякую всім, хто підтримував, був зі мною і вболівав. Ви чудові.

Мам, з Днем народження!