Європейська доступність
Частина третя
Європейські стандарти розбалували.

Італія та Франція на щабель програють Іспанії щодо доступності. (Це я вже таки розбалуваний європейськими стандартами, що можу придертися і до таких деталей) Все частіше зустрічалися сходинки на вході чи високі пороги. В обох країнах місцями натикаєшся на побитий асфальт чи яму на тротуарі. Днями не помітив одну з таких ям, колесом у неї втрапив і випав телефон. Розбив захисне скло та подряпав чохол.
Знайшов кращий приклад доступності для Києва.

Генуя лежить на краю Апеннінських гір. Незважаючи на гори, місто побудували так, що досить зручно пересуватися на візку. Те саме стосується місцевої підземки: зробили все для загальної зручності. А ще у місті бачив світлофор для пішоходів з жовтим світлом...Не пам'ятаю такого в Україні. (До речі, так само й у Швейцарії та Австрії)
Сходили у Макдональдс. На вході сходинка. Є кнопка виклику персоналу, працює. Але мене дуже здивував той факт. «Чому не зробили зручний заїзд? Можна ж було б». Зате всередині ліфт на другий поверх, облаштована вбиральня. А ще круті бачки для сміття, що реагують на рух: підносиш руку, вони самі відкриваються і закриваються.
Швейцарське місто Кур — місцева глухомань. Хоч і дуже нагадало мені Яремче. Далеко від Берна, Цюриха та Женеви. А від глухомані ми звикли чекати гіршого. Швейцарська глухомань виводить їх на новий рівень. Бо це доступна глухомань. В один з ресторанчиків на трасі ми заїхали випити кави-чаю з Марцісом та Крістіне. Нас одразу попередили: вбиральня сходами вниз, проте є інша. Тільки скажіть, одразу її відкриємо. У решті ресторан зручний та безбар'єрний.
У всьому місті вбиральні якщо не облаштовані, то просто зручні для всіх. Те саме стосується автобусної станції. А ще є сходи! І вони дублюються пандусами та ліфтами.
Купили квитки, йдемо на електричку в центр Венеції. Три сходинки вверх.


— Можете допомогти? — звернулися ми до двох працівників станції, асистентів для людей з інвалідністю, яких впізнали за спеціальними жилетами:

— Ні, ми не допоможемо.

— Чому? Тут же лиш три сходинки.

— Тільки якщо ви заздалегідь замовили допомогу.


Добре, що є допомога. Цікаво, чим викликана саме така наполеглива відмова у допомозі людей, які заздалегідь не замовили її. Як було б в Україні? Ну й буй з вами. Ми спіймали перехожого, який допоміг.
Після дорога до центру пролягала водним автобусом. От він зручний: витягли пандус та знають як допомогти людині на візку. Вже у центрі міста хотів відвідати громадську вбиральню. А вона на замку. Викликали чергову. Думав, довго доведеться чекати. за півхвилини вийшла жінка та відкрила вбиральню. Як все легко та просто.

У місті зустрілися з Мартою Білас. Венеція — таки дуже складне місто для пересування на візку. Але варте, щоб відвідати хоча б раз. Думаю, одного дня на прогулянку вистачить. Нам пощастило, що Марта вже знаходилася у місті до нашого приїзду і сказала куди краще під'їхати.

Вийшли з вокзалу, все облаштовано, зручно, до катера також дісталися нормально. Бачили навіть таксі (тут — усюди човни) з позначкою доступності для людей з інвалідністю. Однак перші враження: повна срака, чого я сюди пруся? Не дарма люди цікавилися: як же у Венеції впораюся і чи хоч щось побачу.
Гріла думка лиш того, що от хоч на водному автобусі та й прокатаюся і побачу місто з води. Але коли ми дісталися площі Сан Марко, яка, власне, і є найцікавішою у місті, то ситуація дещо змінилися. Я побачив заїзди, з`їзди поряд зі сходинками. Вони не ідеальні, але я міг самостійно по них піднятися, хоч і від допомоги не відмовлявся.

Разом з Мартою висунули теорію, що то скоріш для місцевих робітників, щоб перевозити візки. І таки потім я навіть помітив спеціальні знаки поряд з тими пандусами, які вказували, що вони для перевезення вантажів на тачках.
У Відні направляюча тактильна плитка навіть на тротуарах. Якісна та зручна. Інфраструктура міста — людиноцентрична. Байдуже з інвалідністю чи без, людині буде комфортно у місті. А от із закладами харчування ситуація значно гірша. Багато з них недоступні вже на вході — через сходинки. І ті сходинки всюди. Чому так намагаємося дізнатися. Зате у Макдональдсі знайшли доступний вхід — з пандусом правильного кута.
Віденське метро метро підтримало приємну традицію безбар'єрності міст #ДоступноЄвротур. Тактильна плитка, зручний заїзд до вагону, ліфти на кожній станції. Є ліфти, що відкриваються на дві сторони. Хоча на одній зі станцій мені вдалося відчути себе в Україні — не працював ліфт. Пішов на ескалатор. Спокійно ним скористався. Ніхто не перегородив дорогу з вимогою дочекатися супроводу. Вийшов на поверхню та перевірив. Та ні, світ не рухнув, всі живі, нічого особливого не сталося від того, що я сам піднявся ескалатором. На вході з двору до метро перед ліфтом спеціально встановлено «козирок», який захищає тебе від дощу поки ти чекаєш на нього.
Експериментальним способом виявив, що в Австрії громадські вбиральні безкоштовні для людей з інвалідністю. Двічі однакова ситуація з ними: на вході сидить касир, а коли підходив я, то без розмов мене пропускав всередину. Звісно ж, з європейською привітністю.

Вдень розпочався дощ та пішли пересидіти до найближчої піццерії. Випив чаю та пішов до вбиральні. Наштовхнувся на сходи. Привітний персонал все пояснив: треба вийти назовні, зайти через кухню, а там є ліфт. Знову мене без проблем пустили до службового ліфту, як і в Барселоні. Вбиральня необлаштована, двері не закривалися, коли зайшов, але мене влаштувала. Ззовні мій спокій оберігала офіціантка. Знову таки мене не підганяли, посміхалися і поводилися, ніби це норма. А це ж і є норма. Хіба ні?

За час перебування в Європі я звик до того, що я спокійно можу ходити в туалет, коли виникає така потреба. Що мені не треба перейматися надто цими питаннями.

Загалом, я думав, що в плані поглядів на комфортний простір і рішень, ця поїздка нічого не змінить.

А вона перевернула мій світ.
Вся Європа — далеко не ідеальна. Але в ній безліч ідеальних прикладів, які варто
і можливо впроваджувати в Україні.
Підтримати проект
Сподобалася стаття? Допоможіть нам фінансово, щоб ми могли робити більше :)
Пропустили попередні статті? Вам сюди: