#ДоступноЄвротур. Перший тиждень

Коли українці приїздять до Кракова, то кажуть: "ого, це як Львів, тільки великий". Зі свого боку, коли поляки приїздять до Львова, то кажуть: "ого, це як Краків, тільки великий". Не судитиму щодо розмірів міст в цілому, проте історична частина міста у Львові все ж більша. Зате за доступністю Краків на декілька кроків попереду.

Краків балансує на рівні Варшави, про яку я розповідав рік тому: безбар'єрність вулиць, на всіх переходах є пониження і майже немає пережитку радянських часів — підземних переходів. А де вони є, то супроводжуються довжелезними пандусами й зручні для всіх, будь то люди на візках, батьків з дитячими візками.
Повсюди тактильна плитка для незрячих людей. Поляки пристосувалися робити вулиці зручними навіть без неї: на звичайні тротуарній плиті зробили з бруківки тактильні помітки для людей. Часом доступність можна забезпечити використанням підручних засобів. Доступність – це не щось захмарне.

Досі є високий транспорт, але в більше низькопідлогового. На другий день в Кракові, сідаючи саме на низькопідлоговий тролейбус я впав. Через відсутність кнопки виклику водія, щоб спустити пандус, вирішили з Костею сідати так. Тільки не врахували, що раніше Костя не допомагав людині на візку, і я завалився на спину. На щастя, падіння майже повністю прийшлося на наплічник. Цінний урок на майбутнє щодо координації наших дій :)
Хоча перші враження від #ДоступноЄвтотур ми отримали ще раніше. Аеропорт "Жуляни". Безпековий контроль.

— Сядьте сюди, — не дуже привітно звернувся працівник аеропорту. Іспанія, Сейшели, Польща, Португалія — не повний список країн, де я був. Все через аеропорти. Чи то змінилися правила, чи що, але от вперше мені змусили пересісти з візка на стілець.

"Ви не проти пересісти? Може, вам ще щось треба?" — за декілька годин працівник краківського аеропорту з усмішкою показав приклад ставлення до людини. З інвалідністю чи без. Візок — лише фоновий фактор.
Тим часом його київський колега взявся за мій візок. Як вирішити задачу: дано — один візок (ширина 56 см) і один сканер для багажу (ширина 50 см). Завдання: просканувати візок. То що зробити? Попросити користувача візка розібрати його? Ні, то надто просто. Самотужки розібрати візок? Ні, то надто складно. Краще запихнути візок до сканера і байдуже, що він вужчий. "И так сойдет"(с)

— Стривайте, ви ж так поламаєте візок. — втуртився я.
— Як його взагалі розібрати? - зрозумівши марність своїх зусиль, промовив працівник. Говорив він не до мене, а до мого супутника в подорожі, Кості Ічко.
— Дайте сюди візок, я розберу. - продовжував я.
— Ви допоможете чи ні? Як його тойво? — працівник аеропорту безапеляційно ігнорував мою присутність та звертався до Кості.
— До мене говоріть! — я почав підвищувати тон та закипати. — Це мій візок. Я — пасажир! З якого переляку ви взагалі до нього звертаєтеся?
Мої слова трохи привели працівника аеропорта до тями, він підніс візок до мене. Легкий рух — від'єднав колесо. Ще один — друге колесою. Поклав спинку, і візок готовий до сканування.

Така фігня, що звертаються не до мене, а до людини що зі мною, вже коїться не вперше. Для людей з інвалідністю таке ставлення звичне. Люди досі не розуміють, мова не лише про аеропорт, що звертатися треба безпосередньо до людини на візку. Не до супроводжуючого, не до випадкових перехожих, а до самої людини. Це не означає, що ця людина — погана. Просто нам так багато вчитися, нам ще стільки рости.
За цей короткий проміжок у дорозі ми зустріли багато неймовірних людей. І щодня команда ДоступноUA розповідає вам про них та про наш автостоп у Фейсбуці. Якщо ж ви пропустили їх на сторінці, то нижче знайдете щоденник подорожі, що вони ведуть.
Я дописую ці історію з поліцейського авто. Нас із Костею затримали за стоп на автобані (на майбутнє знатимемо, що це заборонено). Ми — законослухняні громадяни, тож не пручалися та сіли до автівки. Навіть так – це пригоди та новий несподіваний досвід :) Де ночуватимемо, я поки не знаю. Проте тепла й доступна камера польського відділку поліції видається не таким поганим варіантом ;) #ДоступноЄвротур триває!