Я давно не малювала, а Франківськ надихнув знову взяти олівець в руки

#ДоступноБлог
#Доступні секретні подорожі
Тетяна Ковальчук виховує двох дітей, займається домашнім господарством та радує оточуючих квітами, висадженими на балконі її квартири. І, звичайно, любить подорожувати. Цього разу до Івано-Франківська з Доступними секретними подорожами.
Доступно.UA: Ви багато подорожуєте?
Тетяна: Взагалі, не дуже. Хотілось би більше (сміється). Раніше намагалися проводити частину року на морі: вивезти дітей, оздоровити їх, відпочити. Тому наші подорожі були більш пов'язані з відпочинком сімейним. Відпочивали в Карпатах і в Криму. А тепер частіше буваємо в Одесі. Але дуже любимо західну Україну.

Я трохи займаюся спортом — тенісом, бочче — і беру участь у змаганнях в Ужгороді, Мукачево, Чинадійово (Закарпатська область). Одного разу навіть була в Івано-Франківську, але буквально годину.

Д: А закордоном ви бували?
Т: У Росії. А ще в Естонії. Брала участь у міжнародній європейській молодіжній конференції, ще коли працювала в проектах міжнародної технічної допомоги. Я вже була на візку і летіла без супроводу. Дуже цікавий досвід. Трохи хвилювалася. Та під час мандрівки зрозуміла, що оточуючі настільки позитивні, настільки готові допомогти і в усьому сприяти, що не варто боятися подорожувати далеко і самій.

Я закохалася у Таллін. Взагалі люблю все, що пов'язане з середньовічними часами, міста, які мають середньовічний дух. У старому місті ніби подорожуєш у часі, в минуле. Такі відчуття в мене бувають у Львові. Діти подорослішали і з'явилася можливість частіше там бувати. І друзів до того підтягую, провокую, я трошки авантюристка. І вони спочатку відмовлялися, а потім спробували. Тепер раді завжди разом зі мною їхати.

Д: Що для вас подорожі?
Т: Подорожі — це не просто враження, знання, які ти отримав про нове місто. Чи якісь емоції, що ти пережив. Воно тмянішає та забувається з часом.
А речі, що ти створюєш на тій хвилі, вони залишаються назавжди. Подорожі — це муза, яка надихає тебе. Спогади не зникнуть, бо залишаються фотографії, але головне — це той продукт, який людина створює в натхненні.
А так я люблю пізнавати Україну, різномаїття її регіонів: побут, кухню, людей. Якщо подорожувати в різних напрямках, відкриєш для себе багато нового там, де не очікував.
Д: До вас після поїздки прийшло натхнення?
Так. У мене визрівали думки, і саме доступна секретна подорож достатньо закумулювала енергії та підсилила думки
Т: Я люблю малювати і давно хотіла піти вчитися на художника. Проте ніколи в мене до того не доходили руки-ноги. Завжди займалася більше іншими, ніж собою. А у Франківську поїхала в Бастіон [галерея поруч із залишками фортечного муру] і потрапила на художню виставку. Подивилася мистецтво інших, як люди самореалізуються через творчість, як вони створюють прекрасні речі, і хочеться самій навчитися. Після повернення я знову взяла олівець у руки, почала малювати. Знайшла час і натхнення, а тепер здобуду освіту художника. А поки пішла у квітковий магазин, купила насіння квітів, висадила на балконі, щоб радувати ними інших людей.

Д: Ви згадали про Бастіон. Там досі недоступний пандус?
Т: Так, і вони нічого не змінюють. Ми корячилися на тому пандусі з Таньою [подруга Тетяни, з якою вона їздила в подорож], вона там ледве пупа не надірвала. Я не розумію, навіщо робити речі, що взагалі не функціональні. Витрачені кошти, витрачений час, поставлена галочка про виконання. А реально тим користуватися неможливо.

Ми потребуємо контролю по введенню в експлуатацію таких об'єктів. Щоб його здійснювали ті, хто на цьому розуміється. Бо люди туплять дуже сильно. Бастіон — таке популярне місце і воно настільки класне, що його варто побачити туристам. Замінити той пандус на правильний, а той в підходяще місце. Це моя думка.
Д: З тих міст, які ви відвідали, яке для вас було найдоступнішим?
Т: Львів. Місто доступне в усіх сенсах: як архітектурно — центр міста, транспорт, так і економічно. Коли я озвучувала своїм друзям, скільки я витратила на подорож до Львова, вони не могли повірити. Квитки в два напрямки — 80 гривень і проживання 100 гривень на добу. У центрі "Джерело", він абсолютно доступний. Це найліпше місце за зручностями, яке я зустрічала в Україні.

Д: На вашу думку, що найперше необхідно змінити українським містам, щоб стати привітнішими для людей з інвалідністю?
Т: Вокзали. Часто зустрічаєш: пандус є, а поручня немає. Ніби зроблено, але не до кінця, нелогічно. Вони-то ставлять галочку, що у них все зроблено і пристосовано, а насправді цим не можна користуватися. Тому вокзал, готелі. Хоча б декілька декілька доступних готелів на місто. І транспорт.

Д: А в Івано-Франківську?
Т: Коли нас зустрічали з потяга, мені треба була допомога при висадці з вагона, то працівники вокзалу некоректно висловлювалися. І для них це норма. Я зробила зауваження, що я перш за все я - людина, а потім на візку. Тому просто скажіть, що йде людина у візку. Замість цього чую: "зустрічайте інвалідів", і кричить на весь перон. Люди озираються, звертають зайву увагу. Це не дуже комфортно. Я їй кажу: "будь ласка, не кричіть на весь вокзал "інвалідів". Це просто образливо чути про себе таке.

Д: Але ж це не проблема саме Франківська. Неправильну лексику вживає багато людей в нашій країні.
Т: Звичайно.

Д: Вона кричить на весь вокзал і, крім дорослих, це чують діти. А діти, що чують, те й повторюють. Потім ми дивуємось, чому на вулиці дитина показує пальцем на людину з інвалідністю і каже: "мамо, дивись інвалід". Десь же вона це почула, а не народилася з цим словом в голові.

Т: А перевчатися набагато складніше, ніж від початку. Я завжди рада, коли до моїх дітей приходять їхні друзі. Тому що вони зі мною спілкуються, вони мене бачать і вони вчаться, що такі люди є, вони нормальні, з ними може бути прикольно і весело. Вони можуть бути батьками і народжують дітей без інвалідності.

А щодо Івано-Франківська. На шляху до готелю на одному з перехресть робили ремонт дороги, і вкладали неправильні пониження. Дуже високі. А це дорога, що з'єднує вокзал з доступним готелем. Зокрема, цим перехрестям ходитимуть люди на візках та батьки з дитячими візочками.

Подібна історія трапилася поруч з моїм будинком у Києві. Дорогою у сімейну амбулаторію та Укрпошту було пониження. Потім ремонт, розкопали, міняли труби і почали асфальтувати назад. Пощастило, що я повз проходила: там де було пониження, вони почали мостити високий бордюр. Питаю: "хлопці, вас нічого не бентежить? До вас тут було пониження. А зараз?". Почухали голови, кажуть: "Ви праві", і зробили ідеальне пониження. На жаль, поки мислити архітектурою, доступною всім, не в усіх у головах.
Д: Розкажіть про ваші враження від Івано-Франківська.
Т: Супер просто. Я люблю такі міста, вони невеликі, затишні. Те, що там є пішохідна зона - це прекрасно. Є можливість зупинитися, затамувати подих і просто помилуватися. Присісти в зеленому сквері, поруч з фонтанами, з водою. Знайти місце приємне і побути там.

Хотіла знайти один будинок на вулиці Шевченка, але не вдалося. В ньому жила панянка, польська шляхтичка, яку кохав Іван Франко. На наступну поїздку до Франківська має мету: краще підготуюся та знайду будинок.

Д: Знаєте, куди буде ваша наступна подорож?
Т: Так, маю квитки. Спершу до Львова — на останній день Західфесту, я пропустила виступ Пошлої Моллі [поп-панк група з Харкова] на Atlas Weekend'і, наздоганятиму у Львові; потім до Одеси — на початку вересня змагання з бочче.

Д: Якби ви знали, що в місті, куди ви їдете буде недоступна інфраструктура…
Т: Не лякає. Абсолютно. Я живу в місті з недоступною інфраструктурою. Я тренована і маю імунітет, тому не лякає.
Бліц!