Міста зміняться, коли зміняться люди,
їхня свідомість

#ДоступноБлог
#Доступні секретні подорожі
Каріна Погосян однією з перших цього року відправилася в доступні секретні подорожі. Їй випав маршрут через всю країну — зі Львова до Харкова, де вона пройшла хрещення традиційними харківськими бордюрами. А тепер розповіла нам про свої враження від поїздки.
Доступно.UA: Пам'ятаю, коли ми спілкувались на пероні, ти згадувала про роботу у військовому госпіталі, а що саме ти там виконуєш? Чим займаєшся у житті?
Каріна: З 2011 року, я працюю у групі активної реабілітації інструктором [ГАР – ред.], і в госпіталі як тренер-наставник я виконую подібні функції. Сенс у тому, що ми даємо людям перший контакт одразу на місці. Тобто, якщо людина отримала травму, і минуло два чи три місяці з цього моменту, особа потрапляє на реабілітацію та отримує ті самі навики, які зазвичай, ми подавали на таборах [активної реабілітації – ред.]. Все, що людина може отримати на стадії своєї реабілітації в певний період після травми ми навчаємо на місці.

Д: Тобто, з твоїх слів, не потрібно чекати рік чи два, як раніше, щоб потрапити на табір активної реабілітації?
К: Абсолютно вірно. Не потрібно чекати рік чи два, щоб отримати інформацію. Деякі навички, які ми тепер надаємо прямо у відділенні лікарні, допоможуть людині уникнути багатьох помилок на ранній стадії реабілітації. Але на табір їхати все одно варто, бо цю атмосферу важко відтворити у лікарні. Це пілотний проект, і зараз є тренери-наставники у трьох таких лікарнях у Львові, Києві та Запоріжжі.

Д: А які твої функції?
К: Мої функції – перший контакт, підтримка людини, надання їй інформації, відносно проблем після травми: пролежнів, урології, якісь правові питання, як підібрати і отримати візок — все, що може турбувати людину після травми.

Д: Окрім ГАР, ти ще чимось займаєшся?
К: У мене є віддалена робота, так би мовити задля заробітку. Нічого цікавого. Але я ще маю хобі, яке час від часу є моїм джерелом доходу. Я малюю. Зараз навчаюсь на курсах, і це такі більше навчальні малюнки: у нас є завдання ми їх виконуємо, але наш викладач нас дуже стимулює викладати роботи в Інтернет, щоб ми поступово створювали портфоліо, щоб люди нас бачили, може десь там робота буде. Знаєш, все одно ж сарафанне радіо працює.

Д: Ти вже маєш якісь замовлення в цій сфері?
К: Як таких замовлень не маю. Нещодавно я мала цікавий досвід: брала участь у конкурсі на дизайн листівки, і виграла цей конкурс на закордонному сайті. Мої малюнки будуть на весільному запрошенні. А так, зараз не беру участі у конкурсах, бо я в собі не настільки впевнена.
Д: Розкажи, як тобі поїздка у Харків?
К: Мені як шийниці [травма шийного відділу – ред.] було важко. Якщо б я була сама, а не з Олегом [чоловік Каріни], який ходячий, то б не впоралась. Харків дуже велике місто, ним складно пересуватися на візку, але насправді, у центрі ще більш-менш доступно. Ми вирішили свою мандрівку почати з пішої прогулянки до готелю. Нам сказали, що це недалеко. Заодно подивитися місто по дорозі. У результаті, дорога від вокзалу до готелю тривала дві години через свою недоступність.

Харків складне місто у плані пересування, багато спусків, високі бордюри. Ми порівнювали Харків з Києвом і по габаритам, і по високим бордюрам (сміється). Але у центрі там є пониження. Хоча якщо відходиш трохи в сторону — все закінчується. Там багато спусків і підйомів. Якщо порівнювати із Львовом, надзвичайно велике місто, у Львові все компактно, а там такі марш-кидки.

Коли ми пішли у парк Горького, то зупинились там і гуляли цілий день. Гуляли тому, що там доступно і прохолодно. На атракціонах ми не катались, лише роздивились. Дуже спекотно було і ми старались так заховатись десь у парку.

Д: Чи користувались ви громадським транспортом у Харкові?
К: Ні, весь час ходили пішки. Бачили там старий дуже транспорт, але ми не користувались.

У Харкові у нас є одна знайома - вона пересувається на електровізку, активно намагається змінювати ситуацію у Харкові. Я собі, не уявляю, як вона там пересувається, чесно, але це погляд з моєї «дзвіниці».

Д: Ви багато подорожуєте по Україні?
К: Наразі, ні. Коли ми жили в Одесі були регулярні виїзди. Але не було подорожей як таких, а заплановані робочі поїздки, що поєднувались із прогулянкою містом. В основному, Крим: Севастополь, Сімферополь, Ялта; Львів, Київ, Ужгород, Одеса.

Д: А чи є в Україні якесь місто яке надає тобі сили?
К: Львів. Я мріяла жити у Львові, не знала, чи коли не будь це стане реальністю, тому завжди була така думка: «Поїду, хоча б подивлюсь, погуляю». Це велика мрія була, яка здійснилась.

Після поїздки до Харкова, я зрозуміла, наскільки Львів — зручне місто. І найдоступніше, як на мене. Я не такий великий мандрівник, але з тих міст у яких я була то це — Львів.
Д: Що для тебе означає доступність?
К: Якщо взяти архітектурну, інфраструктурну доступність як норму, то для мене
доступність це ніяких стереотипів по відношенню до тебе.
Ти приходиш будь-куди — ти чистий аркуш, про тебе ніхто нічого не думає, поки ти не зробив якісь певні дії, кроки, тоді так, можна скласти якесь враження.
Коли тебе не оцінюють за зовнішнім виглядом, одягом чи способом пересування. Напевно, це мій ідеальний світ.
Д: Не можу не запитати, а як щодо славнозвісної львівської бруківки?
К: Якщо оминати центр (сміється), то нормально у плані бруківки. У самому центрі я не дуже часто буваю, наприклад, на площі Ринок. Тому мені досить комфортно.

Д: Що для тебе важливіше в місті в якому ти живеш, чи куди ти подорожуєш: люди, які зможуть тобі допомогти чи інфраструктура?

К: Однозначно інфраструктура. Хочеться самій зайти куди потрібно. Люди дуже нестабільні, інша справа — інфраструктура.
В інфраструктури немає настрою, вона не залежить від ситуації. Інфраструктура — це стабільність, бо не хочеться залежати від людей, інколи і собі не довіряєш.
Д: Де ви побували в Харкові, що найбільше сподобалось ?
К: Ми були у парку Горького, музеї секс культур, прийшли навіть до музею фотоілюзій, але ми не потрапили в середину, там все дуже недоступно. Парк Горького вразив своїм масштабом, це такий клаптик Європи в Харкові. Там дуже багато локацій для дітей, я дуже жаліла, що не було Ніки з нами [донька Каріни – ред.], їй би там дуже сподобалось. Парк найбільше сподобався у Харкові. Там багато вкладено людських ресурсів, багатого розваг для всієї сім'ї.

Д: Що потрібно поміняти в українських містах, щоб вони стали доступними, зокрема в Харкові?
К: Поступово, напевно, все. Є будівельні норми, позитивні приклади європейських країн, які показують, що потрібно зробити для того, аби було комфортно всім. От так потихенько міняти.
А що зробити для того, щоб міста почали мінятись? Людей потрібно міняти, їхню свідомість.
Д: Розумію, я завжди говорю про те, що в нас не правильне ставлення до людей з інвалідністю, універсального дизайну, і намагаюсь це пояснювати людям. Якщо дитина з малечку буде навчатися з дітьми з інвалідністю, з садочка, то буде розуміти, що це нормально, як мінімум.
К: Погоджуюсь.
взагалі нас завжди вчили ділити весь світ на чорне і біле, на добре і погане, на хворе і здорове, і нема ніякої середини: людина або добра, або погана. І ніхто не розбирається, чому так.
Можливо, у людини просто настрій був не дуже, і тому вона так вчинила. Можливо, якісь проблеми вплинули. Ситуація дуже сильно впливає на людину, оточення, багато чого впливає на людину, зокрема на її поведінку. Робота у військовому шпиталі вчить мене багатьом речам, я довго працюю в ГАР, але пам'ятаю, що завжди до всіх старалася ставитися однаково, як тренер, зараз я більше вчуся входити в положення, зрозуміти людину, відчути її. І коли ти таким стаєш, ти починаєш «бачити» людей, дійсно такими якими вони є, а не те, що ти там собі придумав про них.

Д: Чи хотіла би ти повернутися ще раз у Харків?
К: Ми дуже гарно провели час у Харкові, за що дякуємо Доступно.UA, зустрілись з подругою,з якою дуже давно не бачились, і якби не секретна подорож не знати скільки б ми ще з нею не бачились. Проте, як на мене, краще вже за кордон поїхати. Я ніколи не була і мені цікаво до порівняння. Хочеться вже комфорту. Молодшою було байдуже - доступно чи ні, холодно, спекотно, мокро. Зараз хочеться комфорту: щоб не пихтіти, коли гуляєш по вулиці, щоб було все в кайф, щоб не бігати в пошуках доступного туалету, тому я напевно більше орієнтуюсь на подорож у Європу.
У нас 70 % закладів відпадає через недоступність вбиральні. Ти думаєш: якщо вип'ю чашку чаю, то через півгодини потрібно сходити до вбиральні, а там недоступно.
Це принесе дискомфорт, і доведеться поспішати додому. Насправді, з приводу закладів і у Львові не надто краща ситуація, не багато доступних у центрі, напевне теж 70% недоступних, хоча як шукати, то можна знайти такі.

Д: Чи можеш описати Харків одним реченням? По відчуттях, по емоціях?
К: Харків — це велике місто не для життя на візку. Великий мегаполіс. Не знаю, яка там ситуація в районах, як добиратися теж не знаю. Там є метро, але в нього неможливо спуститися, або можливо, але з великими труднощами. Тому якщо дивитися з моєї «дзвіниці», це місто непристосоване ніяк для життя людини, яка пересувається на візку.

Д: Можеш поділитися тревел лайфхаками?
К: Потрібно продумувати маршрут. Якщо би в нас не було такої карти як ви нам давали, то я б собі планувала маршрут, визначала б зразу де є доступні туалети — це друге обов'язкове правило, звісно готель бронювати заздалегідь, дощовик брати у подорож. А взагалі потрібно не перебільшувати з речима.

Д: Куди плануєш свою майбутню подорож?
К: Мрію виїхати хоч кудись в Європу. Напевно, то буде Польща. Зараз мої пріоритети не в сторону подорожей, але я знаю, що настане той момент, і ми таки вирушимо в мандрівку по Європі.
Спілкувалася Юлія Карбунарова, Доступно.UA