Ахтунг, Нідерланди! Доступність та люди «з іншої планети»
Кінець зими. Амстердам. Аеропорт Схіпхол. Тут ви ніколи не почуєте діалога:
- Вам допомогти?
- Ні, дякую.
- Точно?
Зате можете почути його в аеропорті Бориспіль чи будь-якому іншому в нашій країні. Діалог чітко демонструє різницю між українцями та нідерландцями. Перше: нідерландець ніколи сам не запропонує допомогу. Звернешся по допомогу – отримаєш її, без варіантів. Якщо ні, робиш все сам. Друге: нідерландці ніколи не перепитуватимуть. "Точно? Не потрібна допомога? Впевнені? А може все таки? Я ж бачу. Давайте допоможу. Відпустіть сумку, не кричіть, припиніть кликати поліцію, я понесу."
Типовим нідерландцем, на відміну від неандертальця, швидко не станеш. Малий Данило, який переїхав з батьками до Гааги, поки нетиповий нідерландець. В першу чергу це відмітила його шкільна вчителька. "Він надто культурний. Йому буде важко. Після дзвінка його однокласники наввипередки вибігають з класу. Поки він стоїть та всіх пропускає". Типовий нідерландець ставить власний комфорт на перше місце. Дуже правильна філософія, якої я намагаюсь досягти зараз. Ти спершу маєш перейматися щодо себе, а вже потім щодо інших. Як на мене, це один із елементів, чому вони досягли такого розвитку суспільства.
А ще в класі Данила вчиться дівчинка з інвалідністю. Пройшов рік, поки хлопець це помітив. У Нідерландах діти з інвалідністю вчаться на рівні з усіма. На них не акцентують уваги, не називають "особливими дітьми", хіба крім батьків. Проте для всіх батьків їхня дитина особлива, адже так? Дітей з раннього віку привчають до того, що вони нічим не відрізняються від своїх однолітків: ні в правах, ні в обов'язках, ні в можливостях. Це показник здорової нації. І я дуже щасливий від того. Хотілося б, щоб і ми з часом досягли того ж рівня ставлення до інших.
Всі користуються велосипедами – літні, молоді, малі. Данило з батьками та молодшим братом проїхали вісім кілометрів до мене. Для них це зовсім не відстань. І це ще один показник здорової нації. Перші дні в Нідерландах ти не можеш почуватися в безпеці. В будь-який момент може збити велосипедист. Велодоріжок там багато і часом просто не помічаєш, як виходиш на них. І тоді готуйся, що тебе протаранять на велосипеді. За моїм враженням, країна має власну інфраструктурну логіку міста: пріоритет за велосипедистом, потім пішохід, громадський транспорт і автомобіль. І така логіка підкріплена всіма інфраструктурними умовами: від потрібної кількості велодоріжок до 4-ярусних парковок для велосипедів забитих, як вранішня маршрутка Борщагівка - центр.
Нідерландці дуже переймаються доступністю. Хоча визнають, що їхня країна –не найдоступніша. При цьому в Нідерландах панує мовчазне правило "історичність будівлі – не є відмазкою для недоступності". Старовинна будівля, невисока, купа сходинок. А все одно її зробили доступною. Збоку є підйомник. Скористався ним, і пішов собі. Далі всі сходами, а ти – на ліфт. Піднявся, і все добре. Десь треба в підвал – те саме, все прекрасно облаштовано. Або інша історична будівля – два метри ширина сходів. Для них залишають трохи, а на решті простору роблять підйомник. Все просто, правда?
Амстердам та Гаага настільки зручні для всіх людей, що за пару днів я знудився. Є сходи. Проте вони дублюються підйомником. Чи ліфтом. Чи пандусом. Чи будь-яким іншим засобом. Навіть бордюри – не бордюри. Сім сантиметрів, максимум. Я спеціально шукав якісь складнощі в пересуванні через звичку, набуту в Україні. Шукати марно й нудно. Зате комфортно. Так вчишся вирізняти пріоритети.
Єдина недоступна будівля, на яку натрапив – це дім-музей Анни Франк. Зате два роки тому вони робили реновацію і зробили віртуальний тур музеєм. Всі пішли всередину, а мені принесли VR-шолом та навушники. Працівники дуже вибачалися: вони розуміють, що VR - це вихід, але не розв'язання питання. Мала бути доступність. Як я пізніше дізнався, тур використовують не тільки для людей на візках, а й для літніх людей, яким важко пересуватися. Він проходить з висоти стоячої людини. Що прикольно через кращий кут огляду.
Дерев дуже мало, але цього не відчувається, все гармонійно. Завдяки невеликій кількості машин. Зате варто проїхати одному мопеду, і ти відчуєш його вихлопні гази. Чого в Києві навіть не помітиш через загальну загазованість міста.

Чи варто згадувати таку дрібницю, що місця для людей з інвалідністю на парковці не займають? Ні? От і добре.
Разом з нагородою Human Rights Tulip від Уряду Нідерландів, я отримав неймовірні емоції та незабутній досвід від участі в їхній Influentials Programme Human Rights Tulip. Від знайомств з правозахисниками з інших країн. Коли порівнюєш себе з ним, а там були хлопці й дівчата з менш спокійних Іраку, Афганістану чи М'янми; коли порівнюєш свою діяльність з їхньою: хлопець молодший за мене відсидів тюремний строк за власні переконання; зовсім юна дівчина відмовляється від традиціоналістських переконань, нав'язаних суспільством, релігією та виступає за права всіх жінок своєї країни. На мить може здатися, що всі ці пандуси та доступність - це така дрібниця. Лише на мить. Потім ти згадуєш, що якщо не боротися за безбар'єрний вхід, то хтось просто не вийде зі свого будинку. Роками. Чим це відрізняється від тюремного ув'язнення? Якщо не показати, що люди з інвалідністю працюють, гуляють вулицями, відвідують кафе, подорожують, то як наше суспільство побачить у людях з інвалідністю рівних собі? Чи наші соціальні стигми кращі за інші? Навряд. Я щасливий рівню розвитку нашої країни, хоч ми й прагнемо більшого. Я щасливий, що ми маємо змогу перейматися не тільки виживанням та свободами, а й комфортом пересування. Тож боріться за свої права в будь-який спосіб, тримайтесь меж чужих прав та будьте добрими людьми.