#Доступноблог

Варшавський вояж:
до раю і назад

Що зробити людині на візку, щоб на неї витріщалися в Польщі? Дертися сходами, коли поруч є зручний ліфт; перебігати дорогу абиде, коли є облаштовані наземні переходи; плакати на узбіччі, бо немає дорогих українському оку підземних переходів. Загалом, витворяти неадекватні речі для нормальної людини. Що стосується іншого, ти простий перехожий, турист, член суспільства. Не більше, не менше.
День 1
Якщо їхатимете з аеропорта Варшави до міста на таксі, намагайтеся обрати водія-українця. Так простіше розібратися, куди їхати. Перша порада, яку отримав перед поїздкою до Польщі. І що я вам скажу? Не пошкодуєте взагалі! Ця порада одразу ж спрацювала. На виході ми не зовсім зорієнтувалися щодо виїзда з аеропорта, який складається з двох поверхів. Тож як в житті завжди й буває ми чекали на водія на першому поверсі, а він нас на другому. Як таксист зізнався під час поїздки: єдина причина, чому він нас дочекався - мій профіль підписаний українським ім'ям. Інакше міг просто поїхати, а з нас зняли б 7-10 євро.

Що я зрозумів дуже швидко: квест Варшавою "Знайди недоступний простір" підкориться хіба особливо терплячим. У Варшаві повністю відсутні підземні переходи. Незвично, правда? Особливо, як на українців. Переходи всюди наземні. Перехрестя чи кількість смуг - байдуже. Коли пізніше здалося, що ось ми досягли свого: відкопали перехрестя без переходу. Але де там! Як немає перехода, то є… ліфт! А то й вони дублюються: і ліфт, і перехід. Лише на якихось віддалених вулицях натикалися на бордюри, але нічого критичного.

Шкодую, що не ходив більше старим містом, не бачив, як вона там все зроблено. Історичний центр Варшави доступний, а старе місто відбудоване після Другої світової, тому зручне. Були магазинчики і кафе зі сходинкою на вході, але там не бракує доступних місць, щоб поїсти. Тому довго альтернативу шукати не доведеться.


День 2
Наступного дня домовилися про зустріч по автостоп в Українському домі. Всього за півтора дні зібралася повна аудиторія. Хоча майже не анонсували. Організатори були приємно здивовані, у них такого не траплялося. Ця зустріч вийшла однією з найкращих по автостопу через те, як люди сприймали. Емоції, взаємозв'язок, заглиблення в історію.
Пізніше вирішив розім'яти спину і пішли з Мариною [моєю дівчиною] до басейну. Олімпійського басейну. Це казка, не менше. Вхід - 10 злотих, для людей з інвалідністю - 5. Без будь-яких документів чи "виламування рук". Платиш за годину, далі доплачуєш, якщо більше плаваєш. Свій підйомник, окрема роздягальня для людей з інвалідністю, зручна вбиральня. На вході у басейн нормальне пониження, вода, можна сполоснути колеса. Зазвичай я заїжджаю в душ, там вимиваю, прочищаю колеса, підлаштовуюсь під душ. Я б там жити залишися, якби дозволили. У басейні хлопці запитали чи треба допомогти і за потреби надають її, а не розказують, що не вміють. Коли вилазив, попросив спеціальний підйомник. Вони були здивовані. Кажуть, і ми можемо допомогти, і ви самі можете. Але дістали підйомник без питань. Ти взагалі не відчуваєш, що ти у світі, який до тебе не пристосований, що в тебе якісь порушення здоров'я, що ти іншим чином пересуваєшся – такого нема.
День 3
Коли їхали на концерт гурту "Рай", то на зупинці не було термінала, що продає квитки. Трамвай трапився високий, і також без терміналу. Їдемо з Мариною і страшно від того, що порушуємо закон, але ж де того квитка купиш, бабусі-кондукторки тут не ходять. Зате на наше щастя ходять контролери, ласі до "зайців". "Афігеть", що вилетіло з моїх вуст навряд залишило когось без уваги. Штрафи в Польщі такі, що аж ці суми боїшся називати вголос. Виручив хлопець, що сидів навпроти. Він помітив мою реакцію і жестом показав "все добре". Контролер направляється до нас, а хлопець тим часом йде до вихода, відтягуючи увагу на себе. Контролер до нього. Поки він перевіряв квитки хлопця, а той крім закомпастованого, мав при собі купу старих квитків, трамвай доїхав до зупинки. Подальша перевірка не мала сенсу: всі "зайці" вийшли і контролер з ними. Виявляється, у поляків є рух анти-контролерів: вони ось так виручають "зайців", допомагають повернути гроші за штраф, якщо ти мав квиток, але не знайшов його або їм можна написати з проханням знайти квиток за певну дату і рейс, щоб повернути гроші за штраф.

Ходять трамваї як високі, такі і низькопідлогові. Щоб зайти у високий, я заздалегідь звертаюся по допомогу. Люди допомогають. З посмішками, без питань, паніки, розмов і в будь-який час. А є трамваї з пандусами: тиснеш кнопку і пандус або сам виїжджає, або виходить машиніст і опускає пандус. Такі ж травмаї є в Україні, але машиністи не знають, що то таке взагалі, тому просто перечікують, доки сигнал замовкне.

На концерті все організували на найвищому рівні. Допомогли піднятися в фан-зону піднятися і до недоступної вбиральні. Ставлення взагалі небо і земля. Тобі не треба нічого організовувати, думати, ти просто підходиш, показуєш квиток, далі тобі кажуть, що і як будуть робити і допомагають як треба. Я пару років тому ходив на концерт до концерт-холу Stereo Plaza в Києві, то в них стільки паніки і кіпішу було, від того, що я прийшов. Жесть просто!
День 4
На зупинці трамваю зайшов до салону разом з жінкою на візку. Новенький, сучасний з квитковим терміналом. Я ж одразу до нього, щоб не випробовувати долю заново, досить. Опускаю монетки в нього, а на мене всі пасажири дивляться. Аж з'їдають очима. Скільки їздив, ніколи не дивилися, а тут одразу всі. Що за фігня? Їду сам, і тепер стільки уваги на мене. Купив квиток, закомпостував, гордість після вчора розпирає, а вони продовжують дивитися. Що не так взагалі? І тут жінка на візку мені каже: "А що це ви зробили?" Кажу: "Оплатив проїзд. А що?" А вона: "Так у нас безкоштовний проїзд для людей на візках і для супроводжуючої людини." Тьху ти, блін, а стільки нервів вчора спалив через це.

У метро не одразу зорієнтувався з ліфтами. А все через поспіх, за декілька годин вже мали літак. Спершу на одній станції спустився ескалатором, потім на іншій. "Що це взагалі таке? Після попередніх днів доступної інфраструктури такий неприємний сюрприз". Аж потім помітив в двох кроках від мене ліфт. І те саме на попередній станції. На сходах на мене трохи косо дивилися. Там взагалі якусь особливу увагу людям з інвалідністю приділяють, коли вони роблять щось неадекватне. Наприклад, коли є ліфт, а вони стрибають сходами. Дітей це стосується в першу чергу. Вони не проводжають тебе поглядом, не тицяють пальцем та не кричать на всю вулицю "мамо, дивись, інвалід". Звідкись діти вже знають це слово. Абсолютно ніякої цікавості з їхньої сторони. Особливо це помітно, в порівнянні з Україною.