Антон і його поїздка в метро вперше за сім років

Відчуття, що ти надихаєш інших – дуже приємне. Ми пережили його, коли дізналися, що наше відео надихнуло людину скористатися метро вперше за багато років. Поспілкувалися з Антоном Іляшенком про ту поїздку, про життя в старому недоступному будинку та про плани на освоєння іншого громадського транспорту.
Про сприйняття інвалідності
Мої друзі в соцмережах – здебільшого це колишні колеги. Працюю дизайнером поліграфії вже 20 років. Зараз займаюся SMMом, створюю сайти. І це все – віддалена робота.

Після травми я категорично не хотів виставляти свої фото на візку. Було соромно, ніяково якось. Поки подруга Олена не запросила мене до театру «Золоті ворота». Він у підвалі знаходиться. Олена переконала мене, що там допоможуть потрапити. І взагалі їхня недоступність – це їхня проблема.

Так сталося, що після спектаклю я опублікував фото на візку. Воно зібрало багато лайків і коментарів. Багато підтримки від людей. Писали колеги, які не знали про травму. Людей не хвилює: на візку я чи ні. Для них досі я – це я. Для них я – Антон, а решта – другорядне.
Друзі
Маю власну градацію друзів: живуть у будинках на 5-9 поверхів і живуть у будинках на 16 поверхів і вище. Коли перші кличуть у гості, одразу попереджаю: я приїду, але піднімати мене будеш сам, бо в будинку не маєш ліфта. А я хлопець немаленький – більше 90 кг плюс візок. Із тими, які живуть у сучасніших будинках легше.
Про життя на четвертому поверсі
Ми зараз живемо в «хрущовці». Ліфта немає. Раніше мене на ношах заносили. Під під'їздом із візка пересідав у військові ноші, і троє людей мене піднімали. Ноші піді мною постійно тріщали. Я зрозумів, що це поганий варіант. Ми знайшли дошки довжиною 4 м. Кладемо їх на сходи. І Сергій [друг, із яким Антон знімає квартиру] мене піднімає на один прольот і перекладає дошки на наступний. Ось так і рухаємося. П'ять хвилин – один прольот. Вісім прольотів. Сорок хвилин – один раз спуститися чи піднятися.

Ураховуючи, що я багато гуляю, по роботі їжджу містом, то доводиться постійно долати недоступність. Але добре, що Сергій уже набив руку.
Про користування метро
У підземці я не був близько 7 років. І вирішив спробувати після одного з відео Доступно.UA.

Станція «Голосіївська», трохи перелякана жінка на контролі. Кудись зателефонувала, прийшла ще одна жінка. Мене провели до ліфта, що виявився трохи незручним: у мене електровізок, а там поріжок, і я вперся передніми колесами. Мені допомогли, провели до перону. Сідати до вагону було не легше, бо там проміжок між переном і вагоном. Я знову вперся. Люди почали допомагати. Я проїхав лише одну станцію. Там вже очікувала працівниця метро. І знову ліфтом нагору.

Після того я вирішив: до біса метро. У нас не так багато облаштованих станцій і вони ще так незручно розташовані. Але сам досвід виявився цікавим.
Про пересування містом
Багато їжджу на таксі. Таксисти здебільшого реагують нормально. Я вказую «пасажир на візку», тому проблем не виникає. Із Ворзеля, де жив раніше, зазвичай забирають таксисти, які живуть десь там поруч і вже мене знають.

Неприємний випадок стався в Одесі: таксист поїхав манівцями. Хотів більше грошей за поїздку. Але я постійно слідкую за маршрутом через мапу на телефоні. Коли спитав, чому ми їдемо так, то він відповів, що там затори і т. ін. Проте ніяких заторів немає - я на карті бачу. У цьому випадку він намагався зрубити грошей не тому, що в мене інвалідність, а це сама людина така. Він так зробить з усіма.

А ще найближчим часом хочу спробувати проїхатися низькопідлоговим автобусом. Але поки погода бридка, а це відштовхує. Спершу на зупинці чекаєш, приїздиш додому - візок брудний, ноги брудні.
Про подорожі
Намагаюсь 1-2 рази на рік подорожувати. Росія, Білорусь, Іспанія, Португалія, Великобританія, Польща, Угорщина. Португалія – гірська країна, а я приїхав на активному візку. І там було досить складно без посторонньої допомоги.

Ми з мамою мали їхати до санаторію. Вони мали кімнати лише на другому поверсі. Виходить, що мама тягне мене, тягне візок. Відпочинок для мене, але явно не для мами. Подумали, і за ті самі гроші поїхали до Будапешта.
Про обслуговування в закладах харчування
Тут взагалі лотерея. Усе залежить від того, що в головах у людей і що їм вкладають. Був випадок на Хрещатику, в "Мафії". Я чекав 10 хвилин на вході, поки офіціант намагався мене ігнорувати. А треба було лише трохи відсунути столи, щоб я міг пройти. Після фрази "А тут немає для вас місця" це стало справою принципу.

Якраз приїхали друзі, які запізнювалися. Офіціант зрозумів, що за втрату 5 клієнтів за раз він горітиме в офіціантському пеклі. Швиденько розсунув столи. Хоча все одно я залишив їм купу негативних відгуків. І, звичайно, жодних чайових.

Проте є протилежні ситуації. Офіціанти самі пропонують варіанти, знаходять їх, розсувають столи. На тебе там чекають. На людину, а не "припхався на візку, бруд приніс". Там за тобою пройшла прибиральниця, все вимила. Жодної драми. Тобі раді, тобі посміхаються. І розумієш, що це сервіс, де хочеться бувати.

Також читайте: