Карантинний "Тостер". Частина 2.
Кам'янець-Подільський і Вінниця


Коли ми відправлялися в цю поїздку, карантин лише стукав в українські двері. Вже тоді нам довелось зіштовхнутись як із втомою від роботи, так із переживаннями, що охопили наше суспільство.
Першу частину матеріалу читайте тут.
Кам'янець-Подільський: інклюзія з дитинства
На момент нашого приїзду до міста всі заклади харчування вже закрилися. Карантинні обмеження, ніби тінь від заходу сонця бігла за нами та майже наступала на п'яти. Слідом за кафе та ресторанами змінили режим роботи місцеві ЗМІ. Тому в Кам'янці-Подільському ми мали лише одне інтерв'ю, а решту часу присвятили перевіркам вуличної інфраструктури, додатковим зйомкам і відпочинку. Зізнаюсь, останнє отримало найвищий пріоритет, бо Кам'янець став третім містом, що ми відвідали за три дні. І саме там я нарешті взявся за певні процедури та вправи для здоров'я, що відкладав ще з першого міста нашого туру.

Місто перетворилося на пустку. А в готелі пахло хлоркою. Для когось – засіб дезінфекції, а для мене – ностальгія за басейном. Ми всі втратили щось. Варто пам'ятати, що є речі важливіші, ніж посиденьки в кафе, кіно чи басейн. І для більшості ці обмеження є тимчасовими, проте багатьох людей з інвалідністю вони супроводжують по життю.

У місті є гарні новини. Поруч із міською радою поробили пониження. І як часто буває, кут нахилу понижень виявився ненормативним. Тому це такий кисло-солодкий здобуток. І сподіваюсь, наступного разу робитимуть на більшу довжину тротуару, аніж 90 см, щоб дві людини на візках могли розминутися. Або взагалі бордюр залишати як є, а піднімати перехід. Це прогресивніше рішення, що стало гарною звичкою в західних країнах, а у нас поки має одиничне відображення. Також під міською радою зробили велодоріжку.

Карантин нас усе ж випередив. У Вінниці - останньому місті поїздки – готелі припинили роботу. Наша команда провела дві ночі в Кам'янці. Це дещо надихнуло нас, бо хоч один день ми провели без переїздів між містами. Завдяки цьому побачився з бабусиною сестрою: передав їй посилку з Києва, забрав від неї іншу посилку. Домовилися, що не цілуємося та не обіймаємося. І то було трохи важко. Уже тоді карантин нас роз'єднував із рідними людьми. Зате перед квартирою бабусі я згадав одну інклюзивну штуку, що була в неї ще із часів мого дитинства. Поруч із дверима знаходяться два дзвінки: один на звичній висоті, інший - на рівні, зручному для дитини. Коли я був малим, відчував себе на рівні з дорослими, бо теж міг подзвонити. Це дуже про рівність.

Вінниця: апокаліпсис сьогодні
Уранці наша команда виїхали до Вінниці. Дорогою залишки ентузіазму поступилися місцем втомі та стресу. Тому ми максимально скоротили та сходили на два ефіри з місцевими ЗМІ.

Приємна ситуація сталася, пов'язана з місцевою владою. Мені потрібно було відвідати вбиральню. Єдина доступна вбиральня поблизу знаходиться в міській раді. На той час будівля вже працювала в особливому режимі - вхід лише за перепустками.

– Перепрошую, не можу вас пропустити. Така ситуація… Але зачекайте, – охоронець перебив сам себе та зник всередині будівлі. За кілька хвилин повернувся, після наради з кимось із керівництва, та дозволив скористатися вбиральнею. – Вам лише треба продезінфікувати руки та виміряти температуру.

На власному досвіді я зрозумів, наскільки нинішня ситуація створює додатковий тиск на людей. У Кам'янці в мене розболівся зуб. Дуже сильно. Як наслідок, я не міг нормально спати, головний біль. Стало трохи складно дихати. Уже проти волі фантазія почила грати яскравими фарбами: у тебе коронавірус, а ти ходиш і заражаєш інших. Тобі й так погано, а почуття вини доконує. Ти не можеш спокійно похворіти, втрачаєш природне право почуватися погано, поділитися цим із кимось і не перейматися більше, ніж потрібно. Звичайно, коли зуб проходить і зникають всі симптоми, ти розумієш, що нічого не сталось.

Я люблю Вінницю. У місті почуваєшся комфортно. Як завдяки доступності, так і через атмосферу. Єдиний випадок затьмарив наше перебування. Після зйомок у центрі міста ми сиділи на лавці, їли смачні пиріжки та пили каву, коли на вулиці почався "Чорнобиль". Здалеку завили сирени. Через них десь поруч мали б завити собаки. Та ми їх не чули. Гучномовці, що висять на стовпах, совєцьким тоном повідомили: "Вінницька міська рада постановила...", текст далі ви можете уявити самі. Поки ми сиділи на тій лавці, машина кілька разів проїздила вулицею. Сцена в стилі голлівудських блокбастерів. Така епічна. Сповнена апокаліпсису. Така моторошна. Мені важко уявити, як люди із цим живуть щодня.

Увечері повернулися до Києва. Ми залишили стрес позаду. Тоді ще не було надзвичайної ситуації. Та нас супроводжувала тривожність. Так, ми себе максимально берегли: обмежували контакти з людьми, часто мили руки та користувалися засобами дезінфекції. Проте ти не можеш себе вберегти від негативу, що висить у повітрі, від чужих поганих думок і нагнітання.
Які я зробив висновки :)
У період карантину важливість зручної інфраструктури набула нових барв. Людина на візку виходить на вулицю. Наголошую, що варто уникати тез: людина на візку – сиди вдома та не виходить взагалі, бо ти в зоні ризику. Ми всі можемо виходити на вулицю. Якщо для цього є потреби та дотримуєшся елементарних правил. Тобто піти на шашлики – це не потреба. Вийти в магазин за продуктами – так. До аптеки, на пошту, просто прогулятися вулицею (знову таки, дотримуючись соціальної дистанції та правил).

Адже ти не можеш витримати сидіння вдома тиждень за тижнем. По-перше, з психологічної точки зору. По-друге, потребу в свіжому повітрі, сонці та розім'яти ноги чи руки ніхто не відміняв. Сидіння в чотирьох стінах не додає здоров'я ні в першому, ні в другому випадку. Так от, ти вийшов на вулицю. Хоча ні, стоп. Ще не вийшов, бо маєш сходи в під'їзді та маєш до когось звертатися за допомогою. І перед магазином сходи. Аптека, пошта – все те саме, ти контактуєш із людьми, які тобі допомагають. Яких поверхонь торкались вони перед цим? Із ким контактували? Де були? Зайві контакти збільшують ризик. І якщо сам уникнеш віруса, то ти можеш його переносити: від хворої людини, яка тримається за ручки на візку іншій людині, яка допомагатиме наступною та теж торкнеться ручок. Коли міська інфраструктура є доступною, людина переміщується містом самостійно. Доступна інфраструктура робить тебе незалежною людиною. А зараз позбавляє зайвих ризиків. Адже саме цього ми зараз прагнемо, еге ж?
Проєкт здійснюємо за підтримки Фонду прав людини
Посольства Нідерландів в Україні

Також читайте: