Запоріжжя

сором'язливі кроки до безбар'єрності
«Вище! Більше! Складніше!» Коли проектували Запоріжжя, схоже, керувалися саме цим гаслом. Таке враження склалось у мене від перебування в місті на початку грудня 2016 року. І десь із таким враженням я їхав до міста зараз.
Інфраструктура
Задля справедливості зазначу, як порівняти з тим візитом до міста, я помітив покращення. Наприклад, на Соборному проспекті почали робити більш-менш якісні пониження. Дуже хотілося б, щоб їх було більше. Проте це вже є кроком у правильному напрямку.

Хоча на тому ж Соборному мене дещо сильно здивувало. На переходах посередині проспекту є такі собі острівці. Третина цього острівця залишається пониженою – зручною для маломобільних груп населення, а решту – дві третини – підіймають до рівня бордюру. У такий спосіб звужуючи зручну частину переходу. Найімовірніше, це роблять, щоб автівки не могли розвернутися через пішохідну зону. І це правильно. Проте можна було знайти інші способи це зробити й одночасно не створювати додаткових бар'єрів для людей.
Класно, що у місті є пляж, зручний для людей з інвалідністю. Доріжка й платформа облаштовані. Єдине – саме у воду ведуть сходинки. Це можна доопрацювати й зробити, як у Слов'янську: спуск, а зверху драбинку, за яку можна триматися руками та зануруюватися у воду.
Навпроти ТРЦ Україна облаштували фонтан і фігури-пам'ятники в українському стилі. Видно, що площу, де розташовано фонтан, реконструювали не дуже давно. Проте пандуси, шо ведуть до неї, так і залишили в незадовільному стані.

У Запоріжжі постійно потрібно комбінувати ходу тротуаром і проїжджою частиною. Щодвадцять метрів ти сходиш із тротуару на дорогу і назад. Наскільки вулиці та дороги є спроектовані небезпечно для життя. А височенні совєцькі бордюри в місті самому взагалі нереально подолати.
Якщо в інших містах я не бачу понижень, то розганяюся на візку і застрибую на бордюр. У Запоріжжі навіть у мене не виходить зробити так. І зрозуміло, що я в цьому не є показником. Вистачає людей зі слабшою фізичною підготовкою та серйознішим порушенням здоров'я. Тому ми й боремося за кожне пониження, за кожен клаптик безбар'єрності й рівної пішохідної зони.
Транспорт
Для нашої команди це стало внутрішнім мемом: порівнювати з Луцьком кількість низькопідлогового транспорту в інших містах. У Луцьку нам розповіли про один низькопідлоговий тролейбус. На власні очі ми його не бачили. Тому назвемо його міфічним. У Запоріжжі ситуація краща. Ми не тільки бачили низькопідлоговий транспорт, а й протестували його. Якщо водіям махати, то вони під'їжджають до самого бордюру, опускають пандус і за потреби допомагають піднятися. Те саме стосується і виходу з транспорту.

Звичайно, як і в більшості українських міст, тут домінують маршрутки. Хоч якусь надію дає сама тенденція появи все більшої кількості низькопідлогового транспорту.
Локації
Коли ми зайшли з перевіркою до Запорізької міської ради, ми випадково спровокували зміни. Мені захотілося до вбиральні. Знайшли кімнату – необлаштована, зате хоча б багато простору всередині. Пересідаю з візка, трохи нахиляюсь, чіпляю спиною зливний бачок, який виявляється незакріпленим. Бачок зісковзує, вдаряється об стіну й тріскає. На мить я відчув себе Ноєм: вода повільно розтікається вбиральнею, у щілину під дверима витікає назовні, а я собі урочисто сиджу на унітазі. Розповіли про все працівниці міськради. Вона нас вислухала, очікуючи на якийсь підступ із нашого боку. Проте поліцію не викликали, і нас не змусили сплатити вартість. Сподіваємося, коли вони мінятимуть унітаз, разом із ним облаштують вбиральню, додавши поручні та сповивальний столик. У вбиральні достатньо місця, щоб встановити ці елементи доступності.

Восени 2018 року ми були в Запоріжжі з коротким візитом. Тоді ми їздили Україною в межах туру напередодні Форуму інклюзивності. Ми зупинились у запорізькому готелі «Білий рояль» лише на одну ніч. Відтоді жодних змін. Готель як був недоступним, так залишився і досі.
Коворкінг Edison Space отримав від нас наліпку #ДоступноРекомендує. Це зручний простір, де ми вже не вперше проводимо наші заходи. Єдине – кут нахилу пандуса там 7 градусів, що трохи більше за норму в 5 градусів.
Знайшли в місті єдиний повністю доступний заклад – Львівську майстерню шоколаду. На вході широкі двері, відсутні бар'єри, зручна вбиральня зі сповивальним столиком.
У Запоріжжі я до кінця зрозумів, наскільки сильно простір розділяє людей. Ти виходиш у місто тільки за потреби. Побачитися з друзями? Ні. Погуляти містом? Забудь! Сиди вдома, тобі це не треба. Місто обмежує. І в ньому не позбутися відчуття небезпеки. Коли більше не можеш іти роздовбаним тротуаром, доводиться виходити на дорогу. І таким чином наражати себе на небезпеку через інтенсивність руху автомобілів. Я відчував стрес від прогулянок містом. Просто від того, що вийшов навулицю. Хіба це нормально?

Притому, що саме люди мене найбільше вразили в Запоріжжі. Вони дуже невимушено своєю допомогою намагаються компенсувати незручність інфраструктури. Так було в 2016 році, коли я застряг на переході в кучугурах снігу, а з автівки вийшов водій та допоміг мені піднятися на бордюр. Так було й зараз, коли мені захотілося до вбиральні, і мене впустили до Головного управління Нацполіції міста. Така структура, поліцейські з автоматами охороняють, суворі, підтягнуті – й мене без проблем пропустили. Такі вчинки чимало кажуть про людей. Добре, хоч там бачок унітаза не поламався. Бо На вході до вбиральні є сходинка та вбиральня-дірочка ;) Багато роблять місцеві активісти, щоб хоч якось просувати тему безбар'єрності. Проте лише їхніх зусиль недостатньо – принаймні в часи, коли Запоріжжя робить свої перші, такі невпевнені кроки до створення простору, зручного для всіх.
Проект здійснюється за підтримки Посольства Великої Британії в Україні
Що ще?

Хочете допомогти нам з перевірками у свому місті? Приєднуйтеся, зробимо Україну доступнішою спільними зусиллями.


Також читайте: